Село Вінницькі Хутори є адміністративно-територіальним центром Вінницько-Хутірського старостинського округу. Займає площу 2,418 км. Чисельність населення станом на 01.01.2020 склала 9 058 осіб.
Вінницькі Хутори розташовані на південному сході від міста Вінниці. Ця територія не стала місцем для компактного проживання селян, оскільки ці землі були у приватному міщанському землеволодінні, тому і назву мали -Старі, Великі, Вінницькі Хутори. Сучасна вінницька місцевість Малі Хутори та частина міської територіальної громади село Вінницькі Хутори свого часу виникли як хутірні господарства вінницьких міщан.
Південне східний регіон Поділля був менш заселений, ніж північне - західний у XIV-ХVІ ст., через регулярні наскоки турецько-татарських полчищ. Після підписання Люблінської унії 1569 року, коли Поділля увійшло в склад Речі Посполитої, починається перерозподіл земель між старими і новими власниками - магнатами та шахтою. За часів старости Олександра Калиновського утиски шляхти посилились. Тому громадяни поскаржились польському королю Владиславу IV, який боячись втратити певний захист своїх земель з боку турецько-татарських наскоків, в 1640 р. дає м. Вінниці і передмістю магдебурзьке право.
Як зазначає історик Валентин Отамановський, станом на XVI століття приватні міщанські землеволодіння довкола Вінниці були поширеним явищем. Чи не найбільше їх було у південно-східному напрямку від міста, на річці Вінничці. Так, наприклад, відомо, що у 1578 році в лісі над Вінничкою розташовувалась пасіка міщанина О. Климченка. А на самій річці він мав ставок. Зазначається, що належали вони його родині «с продков».
"Орієнтовно на місці сучасної Писарівки на початку 1640 років розташовувався великий хутір вінницького війта Парфена Омеляновича. Як зазначає Отамановський, «над горішньою течією річки Вінниці мав великий хутір, справжній добре впорядкований маєток, з орними землями, лісами, ставами городами, садами, сіножатями, дібровами, гаями, запустами, заростями, ставками…». Самих лише ставків було на хуторі аж 12. У 1641 році Омелянович продав ці володіння римо-католицькому монастиреві домініканців за 350 польських злотих. А вже у XVIII столітті на місці хутора було розташоване село Писарівка", - йдеться у дослідженні.
Як читаємо далі, володіння Парфена Омеляновича межували з хуторами Федора Журби та Кумайла, з хутором нащадків міщанина Дашка та іншими хуторами вінницьких міщан.
У ті ж часи - в середині XVII століття - хутір та став з млином на річці Вінничці мав міщанин К. Лукашевич. Трохи згодом він передав його православному монастиреві Вознесіння Господнього, оцінивши в заставному записі в 500 польських злотих.
Міщанин Сахно Ушкало володів тоді хутором зі ставками й саджанками, полями, лісами й садами. Він теж передав ці свої володіння Вознесенському монастиреві, оцінивши їх у 800 польських злотих.
"Приватні міщанські землеволодіння у Вінниці опинилися під загрозою після Люблінської унії 1569 року. Подія, що об’єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське у Річ Посполиту, посилила польську владу на території сучасної Вінниччини. Ще від 1496 року шляхта Корони відповідними конституціями намагалася монополізувати для себе право на володіння земськими нерухомостями, приписуючи міщанам спродати шляхті всі свої земські маєтки. Втім, хутори на Вінничці ще довго залишались міщанськими володіннями, а згодом перетворилися на окремі села. Одне з них називали Вінницькими або ж Великими Хуторами", - підсумовує Валентин Отамановський.
Напередодні другого поділу Польщі 1793 р. Великі Хутори, як і інші приміські території, коли Вінницьким старостою був князь Станіслав Понятовський, входили до Брацлавського воєводства, Вінницького повіту.
На території Великих Хуторів діяв монастирський храм, тому, що на поч. ХVІІІ ст. з міста сюди були витіснені православні монахи. Цей монастир був уніатським або базиліанським. Храм був дерев'яний з трьома куполами. За розпорядженням представників базиліанського ордену, який знаходився в місті Дубни, храм в 1751 р. був закритий, а монастирська церква стала приходською. З 1884 року при церкві діяла церковно - приходська школа, а з 1894 року в приході відкрита школа грамоти. До приходу відносились і села, які примикають до Великих Хуторів - с. Геталка, с. Кайдачиха, с. Тененки. Фактично вони були одним цілим з Великими Хуторами. І зараз ці історичні назви збереглися в словнику жителів с. Вінницькі Хутори.
У "Топографічному описі Подільської губернії 1799 року" Вінницькі Хутори називають "село Хутори Старі". Як і в наш час, воно розташовувалось на лівому березі річки Віннички і належало тоді Вінницькому магістрату. В селі діяла «стара дерев’яна церква грекоросійська». Після другого поділу Речі Посполитої та окупації сучасної Вінниччини Російською імперією, нова влада перетворила унійну (греко-католицьку) церкву Георгія Великомученика (колишній Вознесенський монастир) на православну. Варто зазначити, що цей храм проіснував до 1960-х років, коли його розібрали під час «хрущовської» антирелігійної кампанії.
Поруч з церквою існувала "невелика школа і священницький дім з невеликим при ньому садом у якому: фруктові дерева яблуні, груші та вишні". У володіннях священнослужителя також були виділені церкві орні землі.
У тогочасних Старих Хуторах діяли дві дерев’яні корчми та ґуральня. Вони перебували у оренді в євреїв за 1 480 польських злотих.
На річці Вінничці розташовувались два млини, які належали міщанам. Будинки в селі були "розташовані за звичаєм нерегулярно і дуже просторо з невеликими садами…". Станом на 1799 рік там нараховувалось 139 дворів та 800 мешканців, переважно міщан.
Поселення було оточене з двох сторін лісом, а з третьої та четвертої річкою Вінничкою.
Орієнтовно між Старими Хуторами та Щітками розташовувалось село Кайдашиха (також відоме як Кайдачиха). У наш час такого поселення не існує, адже воно стало частиною Вінницьких Хуторів. З "Топографічного опису Подільської губернії 1799 року» дізнаємося, що: "Село Кайдашиха старостинське, а за життя поміщиці Анни Хамцової належало їй розташоване на крутому березі правої сторони річки Вінниці. В цьому селі стара дерев’яна корма з ґуральнею… Млин мучний наливний на одній греблі… Усе це перебуває у євреїв у оренді за 400 польських злотих. Селянські будинки розташовані за звичаєм нерегулярно і один від другого дуже просторо, при них невеликі сади… Село оточене з трьох сторін пасовиськами, а з четвертої річкою Вінницею". В селі налічувалось 7 дворів та 38 мешканців, більшість з яких були підданими.
В 1917-1918 рр., коли в Російській Імперії і разом на Україні відбувалась революція, і самодержавство було ліквідоване, жителі Вінницьких Хуторів вирішили скористатись можливістю вийти з під юрисдикції міста Вінниці і перейти з міщан у селяни, І про утворення з них окремого сільського товариства з приєднанням його до Гавришівської волості Вінницького повіту, яка дала попередню згоду про подібне приєднання. 18 липня 1918 року Подільське Губернське по селянських питаннях "Присутствие" довело до відома жителів Великих Вінницьких Хуторів під розписку: "І (из предместья г. Винницы - Больших Хуторов, населённих мещанами города Винницы образовались самостоятельное крестьянское общество с правом избрания сельських должностных лиц, и о пречислении этих мещан в крестьяне").
Активними ініціаторами виходу Вінницьких Хуторів з під юрисдикції міста Вінниці були її жителі: Лукіян Сич, Онуфрій Зеленько, Стефан Шаповал, Парфеній Дроб'язко.
У 1930 році у Вінницьких Хуторах організовано колгосп "День урожаю". Першим головою колгоспу обрано Тодоса Мусійовича Тарнауза.
В період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. проти нацистських загарбників з Вінницьких Хуторів брало участь 1816 чоловік. Повернулося з війни 593 чоловіки. 858 жителів села нагороджені орденами і медалям. В боях проти фашистів відзначився житель села льотчик Петро Андрійович Матієнко (1915-1944), який на придбаному земляками бойовому літаку збив 17 ворожих винищувачів.
На території села знаходяться заклади районного підпорядкування - будинок культури, розрахований на п'ятсот відвідувачів, школа естетичного виховання, кілька десятків різного спрямування фірм, служб, товариств, організацій використовують територію населеного пункту.
1978 року зведено будівлю Вінницько-Хутірського НВК "ЗОШ І-ІІІ ступенів - ДНЗ". Першим директором школи став Іван Йосипович Карпінський, учитель історії за фахом, учасник другої світової війни, організатор музею села.
Функціонують медична амбулаторія, з нормою 63 відвідувань за зміну, дві аптеки, торгова мережа з 16 магазинів.Населений пункт газифіковано, діє дві телефонні станції - телефонна колективна компанія "ВЕКО" з 1995 року на 500 номерів та цифрова телефонна станція "УКРТЕЛЕКОМ" на 400 номерів, відкрита у 2001 році.
У грудні 2000 року колективне сільськогосподарське підприємство ім. Т. Г. Шевченка реорганізоване, шляхом перетворення, в ПОСП (приватне орендне сільськогосподарське підприємство) ім. Т. Г. Шевченка. Підприємство працює в кількох напрямках: городньо рільничому, вирощувані зернових та технічних культур і м'ясомолочному. Близько 500 громадян отримали земельну частку паю.
Прижились і активно функціонують у Вінницьких Хуторах фермерські господарства. Близько двох з половиною тисяч громадян села мають підсобне господарство, використовуючи для цього біля шістсот п'ятдесят гектарів землі. Розводять і утримують велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней.
Ґрунти, в основному, суглинкові опідзолені, та чорноземне - суглинкові. Рельєф території вузькохвилястий з вираженою балковою мережею. Майже половина села має рівнинну місцевість. Підґрунтові води залягають на глибині 10-15 метрів , в понижених місцях 0,5-1,5 метрів.
20 листопада 2020 року, на сесії Вінницької міської ради депутати ухвалили рішення про створення трьої старостинських округів - Вінницько-Хутірського, Стадницького та Деснянського. Вінницько-Хутірський округ об’єднав території сіл Вінницькі Хутори, Писарівка та Щітки.
Коментарі
Дописати коментар